Слово про покаяння митрополита Сурозького Антонія

Коли ми чинимо погано, коли говоримо щось неналежне, коли в нас в голові рояться темні думки або приходить на серце якесь затьмарення, ми, якщо хоч трошки просвітимося, починаємо відчувати докори совісті. Але докори совісті це ще не покаяння; можна ціле життя докоряти собі через погані вчинки та злі слова, темні почуття та думки – і не виправитися. Покаяння – це той поворот життя, перелом думок, зміна серця, які нас звертають обличчям до Бога в радісній та трепетній надії, в упевненості, що хоч ми й не заслуговуємо милості Божої, але Господь прийшов на землю не судити, а спасти, прийшов на землю не до праведних, а до грішних.

Але повернутися обличчям до Бога з надією, покликати Його на допомогу – ще не все, тому що багато чого в нашому житті залежить від нас самих. Як часто ми кажемо: “Господи, допоможи! Господи, дай мені терпіння, дай мені ціломудріє, дай мені чистоту серця, дай мені слово правдиве!..” А коли випаде можливість поступити згідно з нашою власною молитвою, за потягом нашого власного серця, у нас не вистачає мужності, не вистачає рішучості на ділі приступити до того, про що ми просимо Бога. І тоді наше покаяння, наш зліт душі залишається безплідним. Покаяння повинне початися саме з цієї надії на любов Божу і одночасно – подвигом, мужнім подвигом, коли ми себе самих примушуємо жити так, як треба, а не так, як ми жили досі. Без цього і Бог нас не спасе; тому що, як каже Христос, не кожен, хто промовляє “Господи, Господи”, увійде в Царство Боже, а той, хто принесе плід його. А плоди ці ми знаємо: мир, радість, любов, терпіння, лагідність, помірність, смирення – усі ці чудові плоди, які могли б нашу землю вже тепер перетворити в рай, якщо б тільки, як древо плодоносне, ми могли їх принести… Таким чином, покаяння починається з того, що раптом в душу нас ударить, заговорить совість, покличе нас Бог і скаже: Куди йдеш? До смерті? Чи цього ти хочеш?.. І якщо ми відповімо: Ні, Господи, – прости, помилуй, спаси! – і звернемося до Нього, Христос нам каже: Я тебе прощаю! А ти – з вдячності за таку любов, не зі страху, не заради того, щоб себе позбавити муки, а тому що у відповідь на Мою любов ти здатний на любов, почни жити інакше…

І що ж далі? Перше, що ми повинні навчитися, це приймати ціле наше життя: всі його обставини, всіх людей, які в нього увійшли – іноді так болісно – прийняти, а не відкинути. Поки ми не приймемо наше життя, увесь його вміст, як з руки Божої, ми не зможемо звільнитися від внутрішньої тривоги, від внутрішнього полону і від внутрішнього протесту. Як би ми не говорили Господеві: Боже, я хочу творити Твою волю! – з глибин наших буде підніматися крик: Але не в цьому! Не в тому!.. Так, я готовий прийняти ближнього мого, – але не цього ближнього! Я готовий прийняти все, що Ти мені пошлеш – але не те, що Ти насправді мені посилаєш… Як часто в хвилини якогось просвітлення ми кажемо: Господи, я тепер все розумію! Спаси мене, будь-якою ціною мене спаси!.. Якщо б в цей момент перед нами раптом повстав Спаситель чи зіслав ангела Свого або святого, який грізним словом нас окликнув, який вимагав би від нас покаяння та переміни життя, ми це, може, і прийняли би. Але коли замість ангела, замість святого, замість того, щоб Самому прийти, Христос посилає нам ближнього нашого, причому такого, якого ми не поважаємо, не любимо, і який нас випробовує, який ставить нам вже життєво питання: А твоє покаяння – на словах чи на ділі? – ми забуваємо свої слова, ми забуваємо свої почуття, ми забуваємо своє покаяння і кажемо: Геть від мене! Не від тебе мені діставати покарання Боже чи настанови, не ти мені відкриєш нове життя… І проходимо мимо і того випадку, і тої людини, яку нам послав Господь, щоб нас зцілити, щоб ми смиренням увійшли в Царство Боже, понесли б наслідки нашої гріховності з терпінням і готовністю все (як ми самі казали) прийняти з руки Божої. Якщо ми не приймемо нашого життя з Божої руки, якщо все, що в ньому, ми не приймемо як від Самого Бога, тоді життя не буде нам дорогою до вічності; ми весь час будемо шукати іншу дорогу, тоді як єдина дорога – Господь Ісус Христос. Але цього ще недостатньо. Ми оточені людьми, з якими відносини наші іноді бувають важкі. Як часто ми чекаємо, щоб інший прийшов каятися, просив прощення, принизив себе перед нами. Може, ми простили б, якщо б відчули, що він себе так принизив, що нам легко його простити. Але прощати треба не того, хто заслуговує прощення, – хіба ми від Бога можемо очікувати прощення заслуженого? Хіба, коли ми до Бога йдемо і кажемо: Господи, спаси! Господи, прости! Господи, помилуй! – ми можемо додати: “тому що я цього заслуговую!?” Ніколи! Ми очікуємо від Бога прощення з чистої, жертовної, хресної Христової любові… Цього ж і від нас очікує Господь по відношенню до кожного нашого ближнього; не тому нам треба прощати ближнього, що він заслуговує прощення, а тому що ми – Христові, тому, що нам дано іменем Самого Живого Бога і розп’ятого Христа – прощати. Але часто здається: от, якщо б тільки можна було забути образу, тоді би я простив, але я забути не можу, – Господи, дай мені забуття!.. Це не прощення; забути не значить простити. Простити означає подивитися на людину, таку, якою вона є, в її гріху, в її нестерпності, яким вона є для нас тягарем в житті, і сказати: Я тебе понесу, як хрест; я тебе донесу до Царства Божого, хочеш того чи ні. Добрий ти чи злий – візьму я тебе на свої плечі і принесу до Господа та скажу: Господи, я цю людину ніс ціле життя, тому що мені було би жаль, якщо б вона загинула! Тепер Ти її прости, заради мого прощення!.. Як було би гарно, якщо б ми могли так один одного тягарі носити, якщо б ми могли один одного нести та підтримувати; не намагатися забути, а, навпаки, – пам’ятати. Пам’ятати, у кого яка слабість, у кого який гріх, в кому щось негаразд, і не спокушати його цим, оберігати його, щоб він не піддався спокусі саме в тому, що може його погубити… Якщо б ми так могли відноситися один до одного! Якщо б, коли людина слабка, ми її оточували дбайливою, лагідною любов’ю, скільки людей опам’яталися, скільки людей стали б гідні прощення, яке їм дане даром…

Ось це шлях покаяння: увійти в себе, стати перед Богом, побачити себе осудженим, не гідним ні прощення, ні помилування, і замість того, щоб, як Каїн, втікати від Бога, обернутися до Нього і сказати: Вірую, Господи, в Твою любов, вірую в Хрест Сина Твого, – вірую, поможи моєму невірству!.. І потім йти дорогою Христа, як я говорив: все прийняти з руки Божої, з усього принести плід покаяння та плід любові, і насамперед брата нашого простити, брата нашого, не очікуючи його виправлення, понести, як хрест, розп’ятися, якщо потрібно, на ньому, щоб мати владу, подібно до Христа, сказати: Прости їм, Отче, вони не знають, що роблять… І тоді Сам Господь, Який сказав нам: Якою мірою ви міряєте, і вам поміряється… прощайте, як Отець ваш Небесний прощає, – Він в боргу не залишиться: простить, виправить, спасе і вже на землі, як святим, дасть нам радість небесну.

Нехай буде так, нехай почнеться в житті кожного з нас сьогодні, зараз хоч трішечки цей шлях покаяння, тому що це вже початок Царства Божого. Амінь.

 митрополит Сурозький Антоній

Поділитись
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Print this page
Print

Коментарі

коментарі