ОКАЯННА РУКА

ОКАЯННА  РУКА

Багатий князь вертався з ловів, їхав вороним конем, а за ним поспішали бояри та прислуга. Ще далі, позаду, їхали вози, а на них везли постріляних кудлатих ведмедів, рогатих оленів, вовків, зайців та багато іншої дичини. Цим разом лови вдалися.

Князь спішив. Уже тиждень, як виїхав зі своїх теремів. Горами, ярами та лісами пустився дуже да­леко й забарився. Усі були перевтомлені та виснажені до краю. Пройшли вже далеку дорогу й конче хотіли ще перед ніччю дістатися додому, щоб натішитися ріднею та відпочити. А вже найбільше стужив сам князь. Він залишив вдома молоду жінку та маленького хлопчика, Лютослава. Про них роздумував цілу доро­гу. Навіть приловив одне вовченя живим. Оце буде потіха для малого хлопчини! – радів наперед.

 

Та дорога була дуже тяжка. Треба було промину­ти багато перешкод. Уже добре стемніло, як дістали­ся до міста. Затрубіли труби, заскрипіли важкі воро­та, і князь в’їхав до свого двору. Тут княгиня вже очікувала й виглядала. Усі перевтомлені засіли до вечері та в тепленьких кімнатах довго розповідали собі цікаві пригоди, що їх переживали.

Щастям сповнялось і серце князя. Ходив веселий по кімнатах, розглядаючись усюди. – Приведи мені Лютослава! – просив жінки. – Вже давно не бачив його! Хай натішуся дитиною, моїм скарбом!” Княгиня побігла до сусідньої кімнати та привела

малого Лютослава. Князь пригорнув хлопчика до себе та став його цілувати. Але сталося щось незви­чайне. Розіспаний хлопчик скривився плаксиво, від­махнувся рукою та вдарив батька по лиці.

Князь побілів. Його серце, повне гарячої любові, охололо. Як могла дитина так відплатити йому за його доброту? Це страшний злочин! Велика образа та ганьба! Усі піддані та достойники кланяються йому, люблять і шанують, а рідна дитина – ні. Підхопився князь скоро на ноги, витягнув шаблюку. Замахнувся, щоб рубанути руку хлопчини, яка його зневажила. Та в цій хвилині підбігла княгиня, схопи­ла чоловіка за руку з окликом: “Даруй зневагу дитині! Прости! Не роби його калікою! Даруй жит­тя! Воно ж не розуміє, мале!”

– Як не розуміє? – крикнув люто князь. Мала дитина, що батька зневажає, не гідна життя! Зневага батька й матері кличе до помсти! Вовченя не вкуси­ло мене, а рідна дитина піднесла руку!

– Воно ж мале! Воно не розуміє ще! – ридала княгиня, затулюючи заляканого хлопчика своїми грудьми.

На цей голос увійшов до кімнати старий боярин. Він схилився перед князем і каже: “Князю! Нехай буде проклята дитина, що на батька руку підносить! Та перш усього треба прослідити вину, щоб кара була заслужена. Дозволь мені цю справу розсудити!

– Суди! – крикнув, як у божевіллі, князь. Впав на крісло, схопившись руками за голову.

Старий боярин підійшов до великого вогнища, де горіли соснові поліна та щипками витягнув роз­жарену головню. Наблизився до Лютослава та каже:

“На тобі, дитинко, гарненьку свічечку!” – і став вимахувати головнею.

Малий Лютослав наче пробудився. Побачив перед собою яскраву головню, аж усміхнувся та сягнув її рукою. Та в цій хвилині підняв великий крик і плач, бо діткнувся пальчиком жару, почув сильний біль.

–    Ось, князю! Закінчений суд! – сказав боярин.

– Твій син невинен. Коли б усе розумів, не дотикав би рукою до вугілля! Коли б усе розумів, то не зневажив би батька рукою!

Нещасна мати аж зраділа з такого присуду над її дитиною. І князь заспокоївся. Простив нерозумній дитині. Але додав по хвилі: “А все ж таки рука цієї дитини мене лякає! Наче віщує в майбутньому щось дуже грізне! – І з важкими думками ліг спати.

Та батьківське серце, наповнене любов’ю до рід­ної дитини, скоро простило та призабуло образу. Лю­тослав підростав, а князь віддавав йому все, що мав: вибагливі страви, золотом шиті одежі, книжки, вчи­телів все, що було потрібно. А там і корону свою та царство обіцяв віддати. Усе – тільки для Лютослава.

Так виріс Лютослав. У добрі, як квітка на сонці, розуму навчався та життя. Такий князенко вдався кремезний, рослий і стрункий, як ялиця. Та потра­пив у лихе товариство. Товариші, що з ними пив, гуляв, говорили йому:

–  Молодий князю! Ти вже дорослий! Ти гарний і мудрий! Вже пора тобі корону нарядити та самому сісти на престолі! Твій батько вже старець! Увесь нарід прагне почути твоє слово. Ми з тобою в найлютіший бій підемо, щоб славу тобі придбати!

Довгенько роздумував над цим князенко Лютослав. Диявол заволодів його душею та нашіптував свої плани. Одної ночі Лютослав схопив гострого меча та через вікно заліз до кімнати старого батька. Став над його ліжком і підняв меч вгору.

Надворі загриміло… Крізь відчинене вікно війнув холодний вітер. Лютослава наче льодом обняло. Хотів пустити меч на голову батька, але почув, що рука здеревіла. Непритомний упав на землю.

Збіглися всі найкращі лікарі лікувати Лютослава. Вдень і вночі не відступали. Та даремні були їхні заходи. Лютославові розбило паралічем увесь бік. Окаянна рука сохла з кожним днем.

Ридала нещасна княгиня над своїм сином. Пла­кав батько. Ходив зажурений по хаті. Він і цей злочин простив би своєму синові, та не простив Господь. Одинокий наслідник престолу мучився та в’янув, як зломана квітка. Аж жахнулася прислуга й бояри посумніли. А старий боярин лиш похитував сивою головою, гадаючи важку думу: “І чи не краще було б, коли б дитина ця росла без руки?”…

Омелян  Квіт

Поділитись
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Print this page
Print

Коментарі

коментарі

Коментарі

Залишіть коментар