Як навчитися радісній вірі? Це питання я ставлю, бо для мене очевидно: віра у Христа не може не бути радісно. З сповіщення про радість починається Євангеліє: «Не бійтеся; я сповіщаю вам радість велику, яка буде всім людям», – говорить ангел пастирям при народженні Ісуса (Лк. 2:10). І так само, радістю, закінчується: «Вони поклонилися Йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю» (Лк. 24:52).
«Неможливо знати, що є Бог, і не радіти з цього», – любив повторювати отець Олександр Шмеман. У своєму щоденнику він пише: «Страх гріха не рятує від гріха. Рятівною є радість у Господі».
Справді, якщо все у цьому світі може стати «відлунням» Царства Божого, життя набуває нового виміру. Як у апостола Павла: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20).
Втім, прагнення радісної віри на практиці стикається з усвідомленням власної недосконалості, гріховності й неможливості подолати це до кінця. То як бути, коли відомо, що до Царства Божого не увійде ніщо нечисте? І як бути, коли церковне життя фактично змушує нас змиритися з думкою, що всі ми – невиправні грішники? Слава Богу, ми можемо уникати явних, відверто тяжких, так званих «смертних» гріхів, несумісних із перебуванням у Церкві: убивства, перелюбу, зречення віри. Проте, що робити з гріхами «дрібнішими», які повторюються раз у раз і майже щодня?
Фактично обов’язкова сповідь перед кожним причастям, хоч би як часто воно не відбувалося, призводить до усвідомлення того, що скільки б ти не каявся, «повсякденні» гріхи все одно час от часу повторюються. З часом звичка до постійної «гріховності» призводить до невміння розрізняти реальний і вигаданий гріх, до притуплювання відчуття реального гріха.
Отже, кому й навіщо треба, щоб віра перестала бути радістю? – Богові, Який кличе до Себе вільних? Богові, Який показує в образі батька з притчі про блудного сина, що Він готовий приймати нас лише як Своїх дітей, а не як рабів чи найманців? – Християнам, які, замість того щоб «завжди радіти та за все дякувати», занурюються в нескінченне самоприниження або копирсаються в дріб’язковому? Чи, може, це вигідно тим, хто прагне не пасти Христове стадо, а панувати над ним? Адже людьми, пригніченими комплексом провини, легше керувати.
Не перестає дивувати, коли той чи інший проповідник уперто проповідує, що людина насамперед – грішник, «мерзотне створіння», «цілковите ніщо», не здатне ні до чого доброго. Таких проповідників, на щастя, не багато, але «тональність» їхньої проповіді, на жаль, зустрічає відлуння в сучасному «воцерковленому» середовищі.
Може, варто замислитись, а що буде з людиною, якій постійно навіюють, що вона – ніхто й ніщо, що «де ступить – там і согрішить», що жодних чеснот ніколи не мала і навряд чи матиме? Такі побоювання марні, якщо людина не надто схильна до чужого впливу. Вона не сприйме такого навіювання або намагатиметься триматися якнайдалі від його джерела. І навіть якщо вона ходить до церкви, де про це повсякчас нагадують з амвону, вона просто не звертатиме на це уваги. Але для «духовно залежних» людей існує реальна небезпека. Потрапивши під вплив такого «пастиря», вони навіть на встигають помітити, як стали залежними…
Хіба вам не доводилось зустрічати парафії, де саме такі – принижені, пригнічені, а насправді – псевдосмиренні віряни визначають атмосферу «справжньої церковності»? А хіба не доводилось зустрічати, так би мовити, «воцерковлених» в особливо тяжкій формі, від яких природно сахаються всі нормальні люди?
Духовній інфантильності й самоприниженню, які дехто помилково сприймає за смирення, сприяє й хибне розуміння святості, про що ми говорили раніше. Перші християни називали один одного «святими братами». Зрозуміло, що віруючі у Христа і дві тисячі років тому не були безгрішними.
Апостол Яків писав: «Усі ми багато грішимо» (Як. 3:2), проте, не відокремлював себе Бід тих, хто «багато грішить». Усвідомлення особистої недосконалості не заважало першим християнам називати один одного святими, прагнучи жити відповідно до того дару, який отримали та отримують від Господа Ісуса. Тобто – до життя у святості.
З плином віків розвиток шанування святих і те, що нашаровувалось на це поклоніння зайвого (особливо виникнення житій святих як «словесних ікон», на жаль, дуже далеких від біографічної реальності), призвело до іншого сприйняття святості. Хоча святі й не безгрішні (а часом далеко не безгрішні), але ж це – святі, а це – ми. І хоча під час літургії на дискосі, де вийняті з просфор частки уособлюють образ усієї Церкви на чолі з Христом, а частки на спомин святих лежать поруч із тими, що вийняті за усіх живих та спочилих християн, у свідомості багатьох, на жаль, це не має нічого спільного з реальним життям. Між святими і «просто вірянами» утворилася справжня прірва. От і виникають у наслідок такого викривленого сприйняття аргументи на кшталт: Кирило й Мефодій, наприклад, які перекладали богослужіння для слов’ян, були святими, значить, тепер перекладати не можна, оскільки немає сучасних Кирилів та Мефодіїв. Утім, хто зі святих за життя вважав себе достойним канонізації? Може, краще все-таки зосередитись на тому, щоб самому прагнути святості, а не виправдовувати не-святістю
власну бездіяльність? Адже часи святих у Церкві не минають: ми й досі живемо в епоху Отців.
Втім, як бути із тим, що ми дійсно час від часу грішимо? Як навчитись по-справжньому долати справжній гріх, а не вигаданий? Як навчитися зауважувати собі й боротися із згубним впливом псевдопровини, що з’являється внаслідок церковного фарисейства? Як, урешті-решт, знайти справжнього себе і радість у Христі?
Перш за все, мабуть, важливо зрозуміти, що ми не можемо зовсім не грішити. Інакше, нам не потрібен був би і Спаситель. З іншого боку, вкрай легковажно думати, що можна жити як заманеться, а Христос тим часом усе зробить за нас.
Так, я знаю, що я дійсно – грішник: з досвіду, гірких життєвих помилок та невдач. Проте, я так само знаю, що саме до мене як до святого звертається Євангеліє і Церква під час літургії. До святого не в сенсі вже досконалого, а до того, який уже обрав шлях спасіння серед дітей Божих, у Божій родині, і який уже став членом Тіла Христового.
Так, є заповіді, від виконання яких християн ніхто не звільняв. Але ж є і радість Благої Звістки: Ісус Христос прийшов, щоб покрити наші гріхи й дарувати нам прощення і життя вічне. Однак, щоб прийняти цей дар, потрібно не лише на словах, а усім єством і зусиллям свого життя прагнути єдиного – жити по правді Христовій.
І тоді участь у недільній Євхаристії буде знову і знову переживатися як свято – бенкет, сповнений радості Царства Божого.
протоієрей Андрій Дудченко