Віра святих грішників

Як навчитися радісній вірі? Це питан­ня я ставлю, бо для мене очевидно: віра у Христа не може не бути радіс­но. З сповіщення про радість починається Євангеліє: «Не бійтеся; я сповіщаю вам радість велику, яка буде всім людям», – говорить ангел пастирям при народженні Ісуса (Лк. 2:10). І так само, радістю, закін­чується: «Вони поклонилися Йому і повер­нулися до Єрусалиму з великою радістю» (Лк. 24:52).

«Неможливо знати, що є Бог, і не раді­ти з цього», – любив повторювати отець Олександр Шмеман. У своєму щоденнику він пише: «Страх гріха не рятує від гріха. Рятівною є радість у Господі».

Справді, якщо все у цьому світі може стати «відлунням» Царства Божого, життя набуває нового виміру. Як у апостола Пав­ла: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20).

Втім, прагнення радісної віри на практи­ці стикається з усвідомленням власної не­досконалості, гріховності й неможливості подолати це до кінця. То як бути, коли ві­домо, що до Царства Божого не увійде ніщо нечисте? І як бути, коли церковне життя фактично змушує нас змиритися з думкою, що всі ми – невиправні грішники? Слава Богу, ми можемо уникати явних, відверто тяжких, так званих «смертних» гріхів, не­сумісних із перебуванням у Церкві: убив­ства, перелюбу, зречення віри. Проте, що робити з гріхами «дрібнішими», які повто­рюються раз у раз і майже щодня?

Фактично обов’язкова сповідь перед кожним причастям, хоч би як часто воно не відбувалося, призводить до усвідом­лення того, що скільки б ти не каявся, «повсякденні» гріхи все одно час от часу повторюються. З часом звичка до постій­ної «гріховності» призводить до невміння розрізняти реальний і вигаданий гріх, до притуплювання відчуття реального гріха.

Отже, кому й навіщо треба, щоб віра пе­рестала бути радістю? – Богові, Який кли­че до Себе вільних? Богові, Який показує в образі батька з притчі про блудного сина, що Він готовий приймати нас лише як Своїх дітей, а не як рабів чи найманців? – Христи­янам, які, замість того щоб «завжди радіти та за все дякувати», занурюються в нескін­ченне самоприниження або копирсаються в дріб’язковому? Чи, може, це вигідно тим, хто прагне не пасти Христове стадо, а пану­вати над ним? Адже людьми, пригнічени­ми комплексом провини, легше керувати.

Не перестає дивувати, коли той чи ін­ший проповідник уперто проповідує, що людина насамперед – грішник, «мерзотне створіння», «цілковите ніщо», не здатне ні до чого доброго. Таких проповідників, на щастя, не багато, але «тональність» їхньої проповіді, на жаль, зустрічає відлуння в су­часному «воцерковленому» середовищі.

Може, варто замислитись, а що буде з людиною, якій постійно навіюють, що вона – ніхто й ніщо, що «де ступить – там і согрішить», що жодних чеснот ніколи не мала і навряд чи матиме? Такі побоювання марні, якщо людина не надто схильна до чужого впливу. Вона не сприйме такого навіювання або намагатиметься триматися якнайдалі від його джерела. І навіть якщо вона ходить до церкви, де про це повсяк­час нагадують з амвону, вона просто не звертатиме на це уваги. Але для «духовно залежних» людей існує реальна небезпека. Потрапивши під вплив такого «пастиря», вони навіть на встигають помітити, як ста­ли залежними…

Хіба вам не доводилось зустрічати пара­фії, де саме такі – принижені, пригнічені, а насправді – псевдосмиренні віряни ви­значають атмосферу «справжньої церков­ності»? А хіба не доводилось зустрічати, так би мовити, «воцерковлених» в особли­во тяжкій формі, від яких природно саха­ються всі нормальні люди?

Духовній інфантильності й самоприни­женню, які дехто помилково сприймає за смирення, сприяє й хибне розуміння свя­тості, про що ми говорили раніше. Перші християни називали один одного «святими братами». Зрозуміло, що віруючі у Христа і дві тисячі років тому не були безгрішними.

Апостол Яків писав: «Усі ми багато гріши­мо» (Як. 3:2), проте, не відокремлював себе Бід тих, хто «багато грішить». Усвідомлен­ня особистої недосконалості не заважало першим християнам називати один одного святими, прагнучи жити відповідно до того дару, який отримали та отримують від Го­спода Ісуса. Тобто – до життя у святості.

З плином віків розвиток шанування святих і те, що нашаровувалось на це по­клоніння зайвого (особливо виникнення житій святих як «словесних ікон», на жаль, дуже далеких від біографічної реальності), призвело до іншого сприйняття святості. Хоча святі й не безгрішні (а часом далеко не безгрішні), але ж це – святі, а це – ми. І хоча під час літургії на дискосі, де вий­няті з просфор частки уособлюють образ усієї Церкви на чолі з Христом, а частки на спомин святих лежать поруч із тими, що вийняті за усіх живих та спочилих христи­ян, у свідомості багатьох, на жаль, це не має нічого спільного з реальним життям. Між святими і «просто вірянами» утвори­лася справжня прірва. От і виникають у наслідок такого викривленого сприйняття аргументи на кшталт: Кирило й Мефодій, наприклад, які перекладали богослужіння для слов’ян, були святими, значить, тепер перекладати не можна, оскільки немає су­часних Кирилів та Мефодіїв. Утім, хто зі святих за життя вважав себе достойним канонізації? Може, краще все-таки зосе­редитись на тому, щоб самому прагнути святості, а не виправдовувати не-святістю

власну бездіяльність? Адже часи святих у Церкві не минають: ми й досі живемо в епоху Отців.

Втім, як бути із тим, що ми дійсно час від часу грішимо? Як навчитись по-справжньо­му долати справжній гріх, а не вигаданий? Як навчитися зауважувати собі й бороти­ся із згубним впливом псевдопровини, що з’являється внаслідок церковного фарисей­ства? Як, урешті-решт, знайти справжньо­го себе і радість у Христі?

Перш за все, мабуть, важливо зрозуміти, що ми не можемо зовсім не грішити. Інак­ше, нам не потрібен був би і Спаситель. З іншого боку, вкрай легковажно думати, що можна жити як заманеться, а Христос тим часом усе зробить за нас.

Так, я знаю, що я дійсно – грішник: з дос­віду, гірких життєвих помилок та невдач. Проте, я так само знаю, що саме до мене як до святого звертається Євангеліє і Цер­ква під час літургії. До святого не в сенсі вже досконалого, а до того, який уже обрав шлях спасіння серед дітей Божих, у Божій родині, і який уже став членом Тіла Хри­стового.

Так, є заповіді, від виконання яких хри­стиян ніхто не звільняв. Але ж є і радість Благої Звістки: Ісус Христос прийшов, щоб покрити наші гріхи й дарувати нам про­щення і життя вічне. Однак, щоб прийня­ти цей дар, потрібно не лише на словах, а усім єством і зусиллям свого життя праг­нути єдиного – жити по правді Христовій.

І тоді участь у недільній Євхаристії буде знову і знову переживатися як свято – бен­кет, сповнений радості Царства Божого.

протоієрей  Андрій Дудченко

 

Коментарі

коментарі