Сповідь: про важливе і несуттєве

Про що ми найчастіше говоримо на сповіді? Чи не перетворюється таїнство «другого хрещення» на горезвісне «відці­джування комарів і поглинання верблю­дів»?

Нещодавно я був у гостях в одній сусідній парафії, і настоятель по­просив допомогти зі сповіддю. Як ведеться, основна частина людей, які під­ходять до сповідального аналою, та сама. А новий «гостьовий» священик – з усіх бо­ків хороший: і місцевим клірикам полег­шення, і парафіянам цікаво: зайвий раз розказати про себе й почути, що скажуть у відповідь.

Корисно й священикові — для розши­рення світогляду: з одного боку, кількісно більше людей, ніж вміщає власна парафія; з іншого – людина в найважливіший мо­мент життя – як і з чим вона приходить до Бога, благаючи в Нього прощення.

«Рвала на цвинтарі бузок і приноси­ла додому», «лякала перехожих», «у храмі дивилася на годинник», – на жаль, подіб­ні «гріхи» досить поширені в популярних «посібниках» з підготовки до Сповіді. Кожен священик, напевно, може доповни­ти перелік.

Чому люди звертають увагу саме на це, чому схильні перебільшувати значення ма- лосуттєвих речей настільки, що вважають їх «гідними» для принесення на розмову з Богом? Мабуть, для людини, яка про це го­ворить, такі дрібниці – дієва зневага Бога чи ближнього. Так, часто «дрібниці» також мають значення, але за ними важливіше бачити більші гріхи.

Звичайно, винні в цьому й ми, пастирі, бо не вміємо проповідувати про головне, а найважливіше – жити так, щоб «заража­ти» своєю вірою інших. Ніде правди діти, нам так само буває «зручніше» вислухати формальну сповідь, прочитати відпускну молитву – і справу, начебто, зроблено. На­багато складніше знайти підхід до кожної людини — з усіма її проблемами, тобто, по­ставитися до неї неформально. Але хіба десь зазначено, що пастир має шукати лег­ких шляхів?

Але є й інший бік справи. Людина, яка йде на сповідь, нерідко вбачає в ній саме «квиток на Причастя». На жаль, не так ча­сто, як нам би хотілося, ми бачимо свідому рішучість сповідника почати щось зміню­вати у своєму житті. Звичайно, набага­то простіше відбутися формальністю: раз сповідався, отже, ніщо не заважає тепер причаститися, і – водночас – продовжувати звичний спосіб життя.

Але ж християнство не лише далеке від формалізму: Євангеліє категоричне у ви­словлюваннях щодо такого підходу до віри. Найрізкіші слова Ісуса Христа в Євангелії почули не грішники, які провадять явно неправедний спосіб життя, але цілком ду­ховно респектабельні фарисеї, які викону­ють усі вимоги «релігійного благочестя». Коли віра перетворюється на формалізм, вона перестає бути вірою і стає однією з багатьох релігій. Коли сповідь перетворю­ється на формальний перелік гріхів і ко­пирсання у дрібницях – замість «другого Хрещення» (як називають покаяння) вона стає засобом хибного самозаспокоєння, що закриває істинний шлях до Бога.

Чи будете ви на Страшному суді гово­рити Богові про те, що в пісний день їли печиво, у складі якого було вказане сухе молоко, або що вишивали у свято? Є такі дрібниці, про які краще відразу покаятися у приватній молитві Богові, не відкладаю­чи до сповіді, і надалі вже про це й забути, щоб «відціджування дрібниць» не заважало бачити «верблюдів».

Але якщо сповідь серйозна, не формаль­на, якщо вона свідчить про справжній по­ворот життя, то очевидно, що така сповідь не може відбуватися щотижня. Життєві по­вороти ми здійснюємо досить рідко, і тут справедливим буде твердження: чим рід­ше – тим краще. Християнин, за логікою, повинен з самого початку задати такий «вектор» власного життя, щоб доводилося якнайменше коригувати свій шлях. Інакше

кажучи, якомога раніше сприйняти своє християнство всерйоз.

У нашій церковній практиці вже давно змішалося відпущення гріхів і одкровення помислів. Перше в давній Церкві відбу­валося далеко не завжди, із Причастям не мало безпосереднього зв’язку, тоді як при­водом до такого роду сповіді були гріхи, не­сумісні з перебуванням у Церкві: зречення віри, убивство, перелюб. Практика одкро­вення помислів прийшла з чернечої тради­ції, де виникла як дієвий метод духовного наставництва. Старець, який приймав таку сповідь, найчастіше не мав священного сану і не міг «відпустити» гріхи. Помисли звіряли щодня, але не відчували потреби в доповненні цієї дії сакраментальним актом відпущення гріхів.

Отже, з давнини нам відомо: прощення гріхів подається людині тоді, коли скоєни­ми гріхами вона сама себе відлучила від Церкви, і її покаяння – це таїнство возз’єд­нання з Церквою, що робить для неї мож­ливим приступати до Чаші. Той, хто шукає покаяння, вчинив щось таке, що не дає йому підійти до Чаші без сповіді й відпо­відної епітимії. А в чернечому одкровенні помислів йдеться про «коригування» у тих випадках (а їх більшість), коли спосіб жит­тя не перешкоджає перебуванню в Церкві та Причастю.

Але скажуть: сьогодні неможливо авто­матично вернутися до давньої практики – і будуть праві. Знайомий нам також і не­гативний бік грецької практики, коли причащаються часто, а сповідаються від­повідно до потреби: є люди, які дожили до зрілого віку і так жодного разу не при­ступали до сповіді. Вочевидь, якщо є про­блема, з нею потрібно щось робити. Адже якщо заплющити очі, вона нікуди сама со­бою не зникне.

Доцільнішим видається дозвіл індиві­дуально благословляти постійним пара­фіянам самостійно вирішувати для себе питання регулярності сповіді. Така практи­ка вже є і добре зарекомендувала себе в де­яких парафіях. Священик, який знає свою паству, цілком може дозволити постійним парафіянам, котрі прагнуть регулярного причащення, сповідатися приблизно раз на місяць або за потребою, і при цьому при­ступати до Чаші щонеділі. З одного боку, це позбавить багатьох болісної необхідно­сті «ну хоч щось придумати» для сповіді, а з іншого — дасть можливість священику при­діляти більше часу тим, хто справді цього потребує, – хто прийшов на сповідь уперше або після довгої перерви.

Напевно, ідеальної моделі поєднання сповіді та Причастя не буде придумано ніколи, життя взагалі важко вписується в будь-які «моделі». У будь-якій практиці можливі й зловживання, і перекручення, але це вже питання відповідальності – як пастиря, так і кожного християнина зо­крема. Але пошук моделі, що дасть змогу, принаймні, уникати такої кількості профа­націй, як сьогодні, – справа, котра, безпе­речно, заслуговує на увагу.

протоієрей  Андрій Дудченко

Коментарі

коментарі