ШЛЯХ ДО СЕБЕ

«Але у нас, через нестачу прекрасного, природа завжди жадає того, в чому має потребу, і це бажання відсутнього є саме пожадливою тягою нашого єства». (св. Григорій. Ніський. Про душу і воскресіння. Грецька патрологія. Т. 46, ст. 92).

Цей короткий уривок містить глибокий і точний діагноз природи людини. Давайте розглянемо його. Все що описується тут є наслідок звернення до себе. Оскільки, як говорить святий Григорій, наша природа страждає «через нестачу прекрасного», вона з жадібністю кидається до того, в чому має потребу, тобто до прекрасного – до блага. І оскільки це так, то «пожадливої тягою» нашого єства, його змістом і метою є бажання того, чого йому бракує.

«Нестача прекрасного» – це не просто констатація факту, а й підтвердження того, що природа людини усвідомила цю свою «убогість». Це також означає, що «прекрасне» становить сутність людини, є завершенням його єства. І тому людина – мисливець за прекрасним – завжди з жадібністю кидається до нього. Кидається, але не може сприйняти його повністю.

Так ми збиваємось з вірного шляху до заповнення нашої мізерності, і «прекрасне» залишається в своїй повноті недосяжним для людини. І все ж таки людське життя набуває свій справжній сенс лише настільки, наскільки її «пожадлива тяга» становить бажання прекрасного, бо, тільки відчує його людина, так відразу розуміє, наскільки воно їй необхідно.

Саме так метафізично обґрунтовується духовна природа людини. Її корінь і сутність є бажання прекрасного. І оскільки ми жадаємо того, чого нам не вистачає, метафізичне обґрунтування ґрунтується на плідному усвідомленні нашої потреби. Саме усвідомлення нашої незначності до «прекрасного» підносить людину до Брами «вічно відсутнього». Так, благословенна потреба відкриває шлях обожнення. Людина намагається бути схожою на Бога, що є Вищим і Абсолютним Прекрасним і Благом.

Якщо ж ми після всього цього звернемося до сучасної людини, то ми легко знайдемо, що вона занурена, головним чином, в вивчення зовнішніх предметів і винахід технічних засобів як для їх дослідження, так і для задоволення своїх бажань. Бажань, метою яких є не «прекрасне», але благополуччя людини. Їй не вистачає звернення всередину, що веде до метафізичного розуміння її власної природи як потреби прекрасного. Отож, їй не вистачає найважливішого компонента здійснення її духовної природи. І тому сучасної людині, щоб уникнути бурхливого моря, а ще точніше – хаосу нігілізму, куди тягне її поверхневе прагнення до благополуччя, необхідно знову звернутися всередину себе і відкрити метафізичні глибини своєї природи, знову знайти в собі очищальне і спасительне прагнення до прекрасного. І тоді знайдуть собі виправдання і наука та техніка, і людина знову набуде себе як метафізичну свідомість, а не як трансцендентний логос, як того хотів Кант, в ньому знову запалає світло її духовності.

І нехай буде мені дозволено в зв’язку з цим підкреслити, що головним своїм завданням філософія повинна вважати звільнення людини від її власних досягнень, щоб відмовившись та ставши незалежною від них, вона змогла сама керувати своїм духовним розвитком. Лише тоді людина буде готова осягнути метафізичні глибини свого буття. Саме про це по-своєму сказав великий фізик Р. Оппенгеймер: «Нам потрібні філософи, а не вчені, – говорив він, – бо істина – доля мудрості, а не науки».

Василіос Татакіс, почесний професор філософського факультету Фесалонікійського університету.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

http://kyiv-pravosl.info/2017/11/14/shlyah-do-sebe/

Коментарі

коментарі