МАТИ

МАТИ

–  А візьми но, Павлуню, дзбаночок та побіжи за водицею під «сивий камінь»! Я вчора цілий день так напрацювалася на чужій роботі, що вже ледве ногами волочу. Плечима не годна повернути! А тут уже й пора б якийсь обідець зварити! – Так просила стара мати свого Павлуня, що сидів на лаві і заглядав у вікно.

–  Е! Я не піду! Я не хочу! Я не маю часу! – відказував Павлунь. А там, поглянувши ще раз у вікно, одягнув шапочку на голову та й майнув надвір. Ще й дверми так гримнув, що вони лопнули до одвірків, аж вікна задзвонили.

На мості вже чекав на нього Михайлик. Гнав коней на городи й обіцяв Павлуня взяти на коня, перевезтися трохи. Виліз Павлунь на поруччя, а звідси тільки стрибнув на коня й уже їхав верхи. Дуже любив їздити, то й тішився. У них поля не було, тому коней не тримали ніколи. Батько його ходив до міста на поденні зарібки.

 

Коні були дужі та шпаркі. Підтюпцем скоренько заїхали на пасовисько. Тут Михайлик спутав їх, і оба хлопці пустилися назад у село. Але недалечко під липою побачили цілий гурток дітей. Забігли й собі туди, побавитися трішки з пастушками.

Та пастушки не були самі. Між ними на камін­чику сидів старий Сафат. Він дуже любив дітей і завжди їм щось, цікаве розповідав. І тепер, діти обступили його навкруги та просили зі всіх боків: «А розкажіть нам, дідусю, якоїсь казочки!»

Старий Сафат не давався довго просити. Погла­див рукою свою сиву бороду та став розповідати: «В далекому краю, за морем, за горою, жив птах пелікан. Великий, як наш бузько, гарненький, білень­кий, як сніжок, та ще й із червоним дзьобом. На високій деревині вистелив собі гніздечко та вивів молодят. Як тільки вони відкрили свої оченята і засівкали тихенько, пелікан до себе їх пригортав,наче б на вушко щось шептав. Як трішки зголодніли та дзьобчики відкривали, тоді летів за поживою шука­ти, щоб голоду не знали.

І росли пташенята. Було, такі жовтенькі понапушуються, повитягають шийки з гніздечка та гріють­ся на сонці. А мати стане собі на крайчику та тішиться, аж крилами тріпоче.

Та життя її ставало щораз важче. Пташата підрос­тали, потребували більше корму. І старенькій треба було добре пожуритись і поклопотатись, щоб їх прогодувати. Ще й посуха взялася в цій країні. Стави та річки повисихали, зів’яла трава, потріскала земли­ця. Кругом аж чорніло, так сонце спалило.

Одного дня ледве що принесла, а на другий день – таки й нічого. Облетіла ще раз, як тільки можна було далеко навкруги, стомилася, знемогла, а поживи – ні дробинки. Вернулася до гніздечка та сіла на крайчику, сумна. Коби хоч дощик поросив, усе віджило б! Коби, хоч дрібку знайти чого, щоб заспокоїти спрагу! І як їй рятувати невинних діточок від голодної смерті?

А вони, біднятка, заморені вже ледве кивали голівками. А сівкали так жалісно, що матері аж серце щеміло з жалю.

Подумала, подумала стара мати та випрямилась струнко, пригнула дзьоба до своїх грудей і відскубала трішки пірячка. Вітрець його поривав і ніс. Потім – знаєте діти, що ця мати зробила? – Груди свої роздер­ла! Потекла кров, діти замочили в ній посохлі язички».

Хлопчики слухали тихенько та тільки кліпали оченятами. Дивиться старий Сафат, а Степанкові сльози кіть, кіть, як горошок. Та й Грицько розти­рав очі рученятами, а мала Юлька пригнула голову в подолок. Усі аж посумніли.

–  Не сумуйте, діти! Звеселіться! Дякуйте Богові, що всім діточкам дав таку добру маму. А тобі, Павлуню, учора смакували пиріжки? – звернувся старий Сафат до Павлуня. – Твоя мати вчора жала в мене пшеницю. Та ввечері й ложки не зачерпнула. І кашку та пиріжки, казала, візьму для мого Павлуня.

Павлунь аж зачервонівся. Він справді вчора ще найкраще повечеряв. Зате мамі нині дуже погано від­дячився.

–  А любите ви, діти, свою маму? – спитав старець.

–  Любимо! – вигукнули пастушки всі нараз.

–  А хто нам каже любити свою маму?

–  Господь Бог!

–  А в котрій Заповіді?

–  В четвертій! «Шануй отця свого та матір свою, то добре тобі буде й довго будеш жити на землі!» – знов усі діти повторили хором.

–  А так, діточки! Хто не любить і не шанус свого батька та матері, тому ніколи не буде добре та не буде довго жити на землі! – сказав старий Сафат і підвівся з місця. Діти з ним розпро­щалися чемненько та розійшлись.

Павлунь відтепер дуже змінився. Що тільки мати йому сказала, завжди послухав і не втікав з хати. Помагав у всьому. І води приніс, і патиків нарубав, і до крамниці побіг, що тільки треба було. А в неділю чобітки мамі почистив і до церкви біг. А там молився сердечно, щоб Господь його батька та маму кріпив силою, здоров’ям і довгим життям.

А люди захвалювали матері: «Оце, Ганно, маєте добру дитину!»

Омелян Квіт

 

 

Коментарі

коментарі

Коментарі

Залишіть коментар