КАРА ЗА НЕПОСЛУХ

 КАРА ЗА НЕПОСЛУХ

Івась і Данилко збиралися до церкви на вечірню. Надворі було досить зимненько. Грудневі морози натискали, аж скрипіло під ногами. Мама помагала їм тепленько зодягнутися: позапинала на них плащи­ки, наложила тепленькі шапочки на голову та теп­ленькі рукавички подала, що подіставали на св. Миколая. Коли виходили з хати, батько ще наказував їм: “А пам’ятайте, діти, щоб ви мені спокійно йшли дорогою! Не затримуйтесь зі збитошними хлопця­ми! Йдіть просто до церковці та заховуйтеся чем­ненько! А по вечірні вертайте скоренько додому, щоб не поперемерзали”.

Хлопчики пообіцяли все так зробити та побігли вуличками. Були на вечірні, повитягали свої молитовнички, молилися та співали. Якийсь хлопчисько сіпав їх за плечі, то ліктями штуркав в бік, але вони відступилися від нього далеко. Слухали, як свяще­ник відправляє, та дивилися в книжечку, як дяки співають. Стояли спокійненько до самого кінця.

 

По вечірні позичили собі в церковній бібліотеці по книжечці та, як виходили люди, вийшли й вони. Тут жінки відразу поспішили додому, лише деякі госпо­дарі ще постойкували гуртками та розповідали собі якісь новини. А за церквою на горбочку зібрався великий гурт хлопців, що забавлялися. Хто мав са­ночки, спускався з горбочка, відважніші ковзалися на зап’ятках, ще інші кидалися снігом, бігали, кричали.

Івась із Данилком стали збоку та дивилися на цю забаву. Та скоро й вони перемішалися з юрбою. Івась пробував їздити на зап’ятках, а Данилко вче­пився якихось санчат і спустився надолину. Але на половині дороги санчата скрутили вбік, і всі хлопці вивернулися в рів. Данилко якось так замотався, що кілька разів перекотився по снігу. Коли підвівся на ноги, зауважив, що на його плащі не залишилося ні одного ґудзика. Всі пообривалися.

Підійшов Данилко до Івася та й каже: “Ходім вже додому! Батько наказували скоро вертати”! Та Івась йому відповів: “Ще є час! Ходімо ще за місто на ставок! Подивимося, як там хлопці їздять на совгах!”

–  Але батько будуть гніватися на нас, як пізно вернемо додому! – сказав Данилко.

–  Не бійся, Данилку! – знов заспокоював його Івась. – Батько й так ніколи не карають нас прутом, хіба що трохи покричуть. Та це ще нічого страш­ного. Ходи! Ходи! – і потягнув Данилка за собою.

Данилко теж був цікавий подивитися на ковзанку на ставі, отже, пустилися обидва вулицею надолину. Та вже на розі бічної вулички призупинилися. Ву­личкою переходив старий жебрак, а коло нього навкруги забігало багато збитошних хлопців.

Цього жебрака називали в містечку Андрусь “Амбо”. Він колись був багатієм, мав велику госпо­дарку, поле, корови та воли. Але дуже любив грати в карти та ставити на лотерею. Ще перед війною програв свій великий маєток і зійшов на пси. Дуже не любив, як хто казав йому “амбо!” Сердився, кричав і кидав палицею.

Так і тепер злі хлопці покрикували за ним “амбо”, а дідок кидав за ними палицею. Та старенький не годен був далеко докинути. Хлопці підбігали близько до нього, дрочилися та втікали.

Чим більше дідок лютував, тим більше вони забігали довкола нього й реготалися голосно.

Івась із Данилком дивилися на це й жаль їм було старого діда. Були недобрі на лихих хлопців, що так дражнили жебрака. Пішли далі дорогою. Коли зрів­нялися з жебраком і минали його, Івась навіть скинув шапку та хотів сказати “Слава Ісусу Христу!” Але дідок, як тільки зміряв очима, що хлопці так близько йому під руками, підніс палицю та як впе­ріщить Івася по плечах приговорюючи: “А на! А на, збитошний гільтяю! Щоб не зачіпав мене більше!”

Хлопчиська, побачивши це здалека, так зарегота­лися, аж ловилися за боки. А Івась із Данилком мерщій скрутили назад і так гнали снігами, аж спинилися на власному подвір’ю.

Поприбігали задихані в хату, а Данилко став розповідати про пригоду з дідом. Івась із плачем заговорив: “Не жаль мені, що дідок потягнув мене палицею по плечах, тільки жаль мені, що зовсім невинно мене бив! Я скинув шапку та хотів його поздоровити, а він мене луск та луск по плечах”.

Батько лиш усміхнувся та й каже: “І мені не жаль, що дідок потягнув тебе палицею, тільки жаль мені, що ти мене не послухав. Я ж так наказував вам, щоб не волочилися між лихими хлопцями вулицями, а ти, Івасю, хоч старшенький, та ще й Данилка потяг­нув за собою. Дивись на його плащі ні одного ґудзика нема. Обидва простудилися. Хто батька – матері не слухає, цього чужі люди провчуть”.

Омелян Квіт

Коментарі

коментарі

Коментарі

Залишіть коментар