Християни – «народ святий»

Кожний християнин, що прийняв та­їнство Хрещення, стає частиною но­вого народу – народу Божого, який обрав Господь для служіння Собі. Апостол Петро у своєму Першому соборному по­сланні пише про цей народ так: «Ви – рід вибраний, царське священство, народ свя­тий, люд власності Божої, щоб звіщати чес­ноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого; колись «не народ», а тепер – народ Божий, колись «непомилувані», а тепер ви помилувані» (1 Пет 2:9-10). Ми, християни – народ святий, царі й свя­щеники.

Подивімося на наші храми під час не­дільної літургії. Міські церкви, зазвичай, переповнені. Відправляється найважли­віше богослужіння, без якого Церква не може бути Церквою, – Євхаристія, Таїнство таїнств, у якому вірні мають можливість брати участь у Трапезі Господній, спожи­вати пречисті Тіло і Кров Христові. Однак, чи багато людей бере участь у цьому Таїн­стві? З усього «народу святого, царського священства, людей відновлення», зібрано­го у храмі, добре, якщо назбирається хоча б половина тих, хто бажає причаститися.

Як правило, більша частина «святого наро­ду» не підходить до Чаші Життя на більшо­сті літургій, котрі відвідує.

Звичайне виправдання тих, хто не причащається, – почуття власної негідності, або ж непідготовленість. Проте, що означає бути «гідним» причащення? Чи можливе це взагалі? Щоб відповісти, треба спочатку з’ясувати, що є святістю «святого народу».

Раніше ми говорили про те, що святість Церкви, яку ми сповідуємо в Символі віри, відрізняється від святості Бога – Єдиного безгрішного. Церква складається не з пра­ведників, а з грішників, які спасаються. Ніхто з праведників за життя не може ска­зати про себе, що він праведник, бо вихва­лятися власним духовним станом – ознака гордині. Отже, усім нам є в чому каятися. Наші «повсякденні» гріхи такі, що за цього життя ми не викоренимо їх до кінця. Втім, яка тоді може бути «святість»?

Настав час звернутися до біблійного бо­гослов’я, тобто з’ясувати, як розуміють свя­тість у Святому Письмі. Можна зауважити, що святість у першому розумінні – це влас­на ознака Бога, Який єдиний є Святий сам собою. У другому розумінні слово «святий» вживають стосовно до всього, що відокрем­лене для Бога, виділене із середовища цього світу мовби у Божу «власність». Субота – свя­тий день, відокремлений Богом з низки ін­ших днів. Скинія, або Храм – свята споруда, відокремлена для принесення жертв Богові, а в ній ще відокремлена частина «Святеє святих» як символ присутності Божої серед Свого народу. Святі жертви – відокремлені від усього стада тельців чи овець. Святий народ Ізраїля – обраний Богом з-посеред ін­ших народів… «Я – Господь, що вивів вас із землі Єгипетської, щоб бути вашим Богом. Тому будьте святі, бо Я – святий», – говорить Господь (Лев. 11:45). Святим є те, що Бог ві­докремив для Себе. У наш час святим наро­дом названо християн.

Зрозуміло, що святість у такому сенсі не означає абсолютної моральної досконало­сті, хоча й передбачає прагнення до неї. «Ви – Мій народ, тому будьте святі». Відо­кремлений для Бога народ – християни, які складають єдину Церкву, – і є «приватна власність» Бога серед народів світу. Цей народ не безгрішний, але такий, що прагне жити у єдності з Богом.

Повертаючись до питання про достоїн­ство причасника, слід зазначити: якщо під «гідністю» розуміти відповідність люди­ни дару, тобто Святим Дарам, які вона от­римує у Причасті, ніхто й ніколи не може бути його гідним. Адже найдосконаліший за людськими критеріями праведник усе одно буде грішником перед Богом. Людсь­ка праведність є певна міра досконалості, і якою б великою вона не була, все одно вона нескінченно далека від абсолютної праведності Бога. Саме тому, тобто, у тако­му розумінні бути «гідним» причасником цілком неможливо.

Втім, є й інший варіант: вернутися до біблійного розуміння святості, яке, влас­не, є так само і розумінням церковним.

Перші християни називали один одного святими не тому, що вони були безгріш­ними, а тому що відчували себе часткою нового народу Божого. Таке розуміння свя­тості зберігається в нашому богослужінні.

«Усіх святих пом’янувши…» – так почина­ється ектенія після анафори (завершальна частина анафори є благальною молитвою про всіх християн та їхні потреби), і це значить: пом’янувши всіх християн. «Свя­теє – святим», – виголошує священик перед причастям, тобто «Святі Дари – святому на­родові». І хор відповідає: «Єдин Свят, Єдин Господь Ісус Христос…» Лише Бог є Святий сам собою, тоді як ми можемо бути причасними Його святості, коли складаємо «Божу частку» в цьому світі.

Винятково в такому сенсі розуміння свя­тості Причастя стає для нас можливим.

протоієрей  Андрій Дудченко

Коментарі

коментарі