23 грудня – святих мучеників Мини, Єргомена та Євграфа

Після Диоклитіяна і Максиміяна царів, що намагалися здолати сили Христові у святих його мучениках та ісповідниках, але святої віри на землі не змогли знищити [про що вельми старалися, проливаючи нещадно кров християнську] і добровільно зі злости скіпетри свої поклали, прийняли після них царство Максенцій у Римі, Константан [що після того в Христа увірував і Вселенну просвітив] у Ґалії, Максимін же на Сході. І не припинилося гоніння на християн, найбільше на Сході, де земля і море [ніби] хвилюються і збурюються, повстаючи на Церкву Христову, що примножується. Вона, наскільки знищена була, настільки виростала і процвітала, як лелія серед терну, кров’ю мученицькою омита. Нечестивий же цар Максимин ревнитель був понад міру батьківського свого багатобожного безбожжя, ненависник же і гонитель великий християнського благочестя. Йому було сповіщено, що ціла Олександрія, преславний в Єгипті град, збунтувалася, бо примножилося там вельми християн, і заворушення між християнами і поганами виникло. Він же, не мігши сам туди іти, бо мав необхідність у Візантії затриматися, послав замість себе одного з бояр своїх — мужа благорозумного, в еллінській премудрості досвідченого, і ритора доброго, на ім’я Мина, родом атенянина. Йому поручив, щоб стишив заворушення людське у граді, і зруйноване виправив, і вигнав християнство з граду, батьківську ж [нечестиву їхню] віру щоб утвердив, і тих, що від неї відійшли [тобто навернулися з поганства до Христа], щоб повернув до неї знову. Мина ж зовні здавався таким, що тримається царської віри і виконує злочестиву його волю, зсередини ж був істинним християнином і хранителем Божих заповідей, але таїв справжню свою віру до часу, чекаючи божественного поклику до подвигу і вінця мученицького.

Прийнявши-бо від царя наказ, до Олександрії поспіхом пішов і там без труду заворушення вгамував, обидві супротивні сторони, християн, говорю, і поган, мудрими вмовляннями примирив і безперешкодно кожному віри своєї триматися звелів. І все, що в градських законах порушено і потребувало виправлення, добре виправив, цареві письмово про те сповістив. Тоді замислив свою в Христа віру, що крилася всередині, всім відкрити та для инших зразком благочестя і причиною спасіння бути, і на подвиг мученицький вийти. Сказав-бо собі: “Якщо в инший час захочу до мучеництва вдатися, то сам лише увінчаний буду. Нині ж й инших до вінця привести зможу”. Почав-бо відкрито славити ім’я Ісуса Христа і вчити святої віри, не словами ж лише переконувати невірних, а й ділами: дався-бо йому зверху дар зцілювати недуги прикликанням імени Христового і знаменням хреста святого. Одного разу, коли йшов через місто, за людьми услід, трапилося на шляху побачити багато калік: кривих, і сліпих, німих же, і глухих, і біснуватих. Помолився ж до Бога, щоб явив силу Свою руками його заради переконання невірного люду, прикликав ім’я Христове і поклав руки свої на хворих, роблячи на кожному з них знамення хреста святого. І тут же всім зцілення було дароване: сліпі прозріли, німі заговорили, криві застрибали, як олені, і біснуваті від нечистих духів звільнилися. Те побачивши, весь народ настрашився, і багато в Христа увірували, їх же Мина святий, словами повчаючи, прилучав до християн.

 Деякі ж із озлоблених невір’ям і осліплених злістю еллінів, їм же любими були бісівські свята і шанували їх об’їданням, і пиятикою, і нечистивими ділами, не любили ж чесного і повстримного християнського життя, самі були синами пітьми і ненавиділи світло. Бони не могли терпіти, коли бачили наругу над богами своїми і зневажання нікчемних свят своїх, послали таємно до царя, повідомляючи все, що Мина робить, що і сам в розп’ятого Галилейця вірить і весь народ олександрійський тою вірою розбестив, і вже спорожніли давніх богів храми. Цар же, про те довідавшись, сповнився злости страшно і, прикликавши бояр своїх і радників, жалівся перед ними на Мину, що протилежне до його наказу зробив: замість того щоб знищити християнство в Олександрії, то він його примножив і еллінських людей, навчених батьківських стародавніх законів, до нової галилейської привів віри. Бояри ж радили послати туди когось такого, хто б зміг виправити відвернених Миною і самого Мину вмовити або змусити, щоб знову до богів навернувся. Вибрати ж на те приязного царській державі і такого, що служить вірно, що береже все, наказане йому, і виконувати те намагається невідступно. Коли шукали ж такого і розпитувалися, угодним всім виявився єпарх градський на ім’я Єрмоген, муж знатний і славний. І вирішили його послати як такого, що може все, що цар звелить, ділом здіснити. І зразу цар Єрмогена, давши йому з Візантії воїнську силу, в Олександрію послав, щоб Мину судом допитав, град же від християнського [як він гадав] блуду очистив. Був же Єрмоген також з Атен родом, в нечесті ідольському народжений і вихований, але добрий вдачею і милостивий, хоч і не знав Христа, істинного Бога, проте ділами, гідними християнина, Його шанував, творячи з природи законне, не маючи закону. Коли ж плив Єрмоген з воїнством до Єгипту, одної ночі в сонному видінні бачив трьох пресвітлих мужів, що говорили до нього: “Знай, Єрмогене, що навіть мале, але добре діло не буває зневажене Богом, тому ж і твої діла, хоч і недосконало добрі, Бог прийме і путь твою, що має бути багатьом на згубу, зробить для тебе причиною слави і безсмертної чести. Не забудь-бо слів наших, бо тим шляхом дійдеш до істинного Царя і вічного, ми ж тобі пошлемо такого чоловіка, що тебе тому благословенному цареві зробить другом, і приймеш від нього таку честь, якої нинішній твій цар дати тобі не може”. Збудився ж Єрмоген зо сну, з жахом і подивом розмірковував над побаченим і не розумів, що має з ним бути. І сподівався якусь велику честь отримати, проте від царючих на землі тимчасово, а не від Царя Вишнього, його ж ще не знав, не просвіченими були очі його сердечні. Довге ж те плавання через кілька днів перебувши, пристав до берега в Олександрії і увійшов в град славно під звуки тимпану і труб, і народ зустрічав і з почестями в палати світлі провадив. Коли ж був вечір і люди розійшлися, прийшов блаженний Мина до Єрмогена сам, хотівши осібно побесідувати з ним про єдиного Бога і єдину святу віру, знаючи, що краще слухається бесіда і сприймається порада наодинці. І якщо щось і протилежне кажеться, то краще переноситься, аніж перед собором людським. Увійшовши ж до Єрмогена, каже: “Слава єдиному великому Богові, Його ж промислом ти сюди прийшов”. Єрмоген же, про єдиного Бога почувши і бачивши декого перед собою із царського двору, зразу звелів Мину взяти під варту, боячись, щоб не бути обмовленим перед царем, що ворога царського до осібної прийняв бесіди. І сказав до тих, що перед ним стояли: “Завтра пізнає галилейський той тайнослужитель, яким є другом для ворогів царських, і довідається, один Бог чи багато”. На завтра ж було приготоване судилище на площі, і коли зібралося багато людей, сів суддя Єрмоген в оточенні своїх зброєносців і звелів святого Мину представити на суд свій. Представ-бо Христовий воїн, лицем світлий, небоязливий душею, палаючи ревністю за Богом. І каже до нього суддя: “Належить, Мино, кожній людині шанувати царів і царських богів і бути вдячному за добродійство їхнє, ти ж ні царів, ні богів не шануєш, забувши про їхнє добродійство”. Святий же відповів: “Доти, о судде, виявляти вдячність своїм добродійникам належить, поки і для того, хто добро чинить, і для того, хто добро приймає, є корисним. Коли ж обом те приносить шкоду, тоді і благодіяння шкідливе, і добродія треба відкинути. Царів же шанувати святим є заради влади і начальства. Якщо ж царі неправедно і неблагочестиво шанують Бога, :до є першим началом, ані не віддають Йому належної чести, тих шанувати не є праведно. Найбільше ж богів їхніх шанувати безрозсудно не пасує, якщо не з’ясуємо спершу, чи є такими ж могутніми, якими могутнім є Бог? Чи є безначальні, і безконечні, і безсмертні? Коли ж їм чогось з того не вистачає, зневажити їх належить. Як-бо можуть бути богами, недосконалими будучи? Гарячим-бо бажанням і чистим серцем треба шукати Бога і міркувати, Хто є воістину Бог. Я, як сам, судде, знаєш, колись був у Атенах, батьківські беріг закони, в юності-бо покинув батьків, великим бажанням і наполегливістю віддався книгам і з трудом немалим перейшов все еллінське вигадане вчення. Дізнавшись, що і в християн є якісь книги, захотів їх прочитати. І коли читав їх, зрозумів, яка в них криється користь. її ж висловити неможливо. Співвіднісши християнські писання з еллінським вченням, знайшов різницю між ними велику і таку, що ніби супротивно бореться: в одних-бо бачив силу і правду, в цих же — помилку і лукавство, бо те, що в християнських є писаннях, являє сили Христові, що належать Богу; писання ж еллінські показують Бога, людськими обкладеного немочами, і стражданнями, і пристрастями, і є сповнені брехні і суєти, нестримности і безстидства. Розповідають, як боги між собою воювали, були переможені і поранені смертними людьми, і иншими незчисленними сповнені злими брехнею і вигадками. І хай одне скажу: християнських писань кінець є спасіння, від істини пізнання, еллінських же — вірна загибель і зведення в нечисті й мерзенні пристрасті і блуд. Проте хоч і такі є християнські писання, не захотів за ними іти, але замислив ділом випробувати Христову силу, щоб насправді навчитися істини. І коли зустрів одного розслабленого, прикликав над ним єдине ім’я Христове — і зразу хворий виздоровів. Я ж, пізнавши єдиного Всесильного Бога, від еллінської суєти відвернувся і, прийнявши святе хрещення, вручив себе Христові. З того часу і донині хвороби великі і страждання неізцілимі, самому лише Богові ізцілимі, швидко і легко зцілюю прикликанням Імени Христового. Словам моїм свідок — весь народ, що стоїть довкола цієї площі, і ніхто не може сказати, що слова мої брехливі і суєтні, бо і нині можливо те, що кажу, самим випробувати на ділі”. Це і багато чого иншого про Христа Бога святий говорив, люди, навколо-стоявши, уважно його слухали від третьої години аж до сьомої; і більше хотіли слів його слухати, аніж страждання бачити. Накінець єдиними вустами всі люди вірні до Єрмогена возвали: “Не трудися більше, о добрий судде, бо ми всі є свідками його чудотворств, силою Христовою створених. Ні єдиного неправдивого не сказав слова ані нема лукавства в устах його. Якщо б ти тут в той час був, і сам пізнав би істину і дізнався б, як не належить иншого шанувати бога, хіба Бога, якого він проповідує”. Єрмоген же, бачивши людське дерзновення і розуміючи, що всі, хто слухає вчення Мини, до Христа схиляються, боявся мучити святого — не міг же проти істини нічого сказати, соромлячись, і звелів його відвести в темницю, сам же, печальний, вставши, пішов у палату свою. І розійшлися люди, хвалячи Мину святого. Він же, замкнений у в’язниці, співав: “Спаситель нам Господь від тих, хто утискає нас, і тих, хто ненавидить нас, завстидав”. “Відкрив у притчах уста наші, і розповів загадку здавна”. Єрмоген же у печалі не їв і не спав уночі, збентежений думками, бо і людей, і царя боявся. Людей — щоб обурення і заворушення за Мину не повстало; царя ж — найбільше, щоб не прогнівався на нього, якщо Мину муками не погубить. І знову зранку на судилищі сидячи, і знаряддя катівське перед собою поклавши, звелів святого поставити перед собою зв’язаного, і каже до нього: “Скажи мені, о мерзотнику, на що сподівався, насмілившись збунтувати людей, щоб не підкорялися цареві, безсоромно ж богів ганьбили. І вмовляв їх твого брехливого послухати язика і чужу якусь прийняти віру” Святий же відказав: “Не я навчаю народ не підкорятися злочестивому наказу царському, але ревність Божа, бо ревнують за Господом своїм, Якого пізнали через знамення і чуда. Говорив же перед ними погано про богів царя твого, бо кожній людині, що справедливий розум і здоровий глузд має, природнім є не любити і ненавидіти те, що побачила і пізнала брехливим, а істину полюбити і шанувати належить. Істиною ж, о судді і люди, у ній же нема сумніву, є сам Христос”. Суддя ж каже: “Тобі-то, о безумче, здається, що так є, ніби істинним є Христос, я ж тобі тут покажу, що не треба поклонятися Розп’ятому і вигадкою є те все, що ти вчора говорив. Коли один з членів тіла твого відітну або спалю, ти, Христові покланяючись, чи зможеш те відтяте або спалене знову собі цілим зробити? І якщо цілим себе зробити не зможеш, то як иншим подаси зцілення?” Святий же каже: “Хочу, о судде, щоб всілякі на мене за Христа поклав муки. Сподіваюся ж, що і ти тимчасову цю, що нині маєш, честь відкладеш, будеш один з тих, для яких же Христос мій царствує”. Суддя ж, сповнений гніву, звелів відрізати стопи ніг його і обдерти гомілки його і так поставити перед собою, щоб, тим болем від ран одержимий, не зміг відповідати на питання про богів. Він же, самими кістками нагими, обрізаною плоттю ставши, співав: “Ноги мої стоять на правоті в церквах, благословлю Тебе, Господи”. Текло ж багато крови з ніг його, мученик же світле лице мав і мужнє у стражданні тому серце, язик же вільно риторствував, прославляючи єдиного правди вого Бога, безбожність же викриваючи. Те бачивши, кат і звелів відрізати язик йому. І коли слуги наказане виконати хотіли, каже святий до ката: “Не лише язик, але й очі ще мені вибереш, але так не здолаєш мене, є бо світильником ногам моїм Закон Христовий, сподіваюся ж, що після відтинання язика ти сам вимовиш звеличання Христу моєму”. Коли був відрізаний язик і кров з уст текла, святий не змінив мужности своєї, але очима показував, що готовий всіма частинами тіла свого за Христа страждати. Звелів же суддя і очі вибрати йому. Коли були вибрані очі, схилив святий голову, що було віддаванням вдячности Богові, що сподобив його такі терпіти за Нього муки. І знову був вкинений до в’язниці, а суддя відійшов з позорищаг говорячи: “Завтра дам тіло його на поїдання птахам”. Лежав же святий у темниці, виснажений від ран і ледь живий від болю. Уночі ж о годині третій спалахнуло світло, ніби блискавка, і явився сам Христос Господь, що приступив до місця, де був кинутий мученик. Спершу радістю і сміливістю наповнив серце його, тоді полікував язик йому, і очі просвітив, і ноги зцілив, і ніби з мертвих воскресив і оживив, і всього здоровим і цілим зробив, кажучи йому: “Запам’ятай, о Мино, Я — Ісус Христос, за Якого страждаєш, прийшов відвідати тебе, але й раніше недалеко від тебе був, дивлячись на подвиг твій і чекаючи, щоб твою до мене любов пізнали судді та влада. Але тому, що вже пізнали, відкрито далі буду з тобою, заступаючи тебе. Єрмогена ж, що бореться зі мною і не любить імени мого, завтра будеш мати смиренного, який проситиметься в тебе, згодом ж і друга в подвизі, бо разом з тобою дасть за мене свідчення, разом з тобою постраждає, разом і увінчаєтеся. Не є відповідним благості Моїй, щоб багато його добрих діл загинули через його незнання”. Це сказав Спаситель, подув на нього святим Своїм духом і сповнив його невимовної веселости. Єрмоген же, відпочиваючи на одрі, роздумував про рід і батьківщину Мини святого, і про премудрість його, і мужність, і перший його сан, і яке велике мав у царя дерзновення, і для багатьох перед царем був заступником. Про те все розмірковуючи, дорікав собі, що таку людину муками згубив, думав-бо, що він вже від таких ран помер, і плакав за ним, надумав же тіло його поховати чесно. І настав день, сів знову на судному місці, коли зібралися всі люди олександрійські, послав воїнів, щоб винесли з темниці на площу тіло мученика. Ті ж пішли, побачили в’язницю, що завжди була дуже похмура, сповненою небесного світла і двох мужів, красних і світлих, що при святому стояли, ніби воїни, до захисту і помсти готові. Мину ж святого — не лише живого і всім тілом здорового побачили, але й такого, що бачить світло і ясно говорить, і співає: “Коли піду через смертну темряву, не злякаюся зла, бо Ти зі мною єси, Господи”. Здивувалися ж побаченому, стояли настрашені, ніби німі, мовчали. Тоді, добре переконавшись, що не привид, але справді бачать те, що здійснилося Божою силою, возвали, кажучи: “Великий Бог християнський”. І зразу в Христа увірували і до того, хто послав їх, не повернулися. Суддя ж із народом, чекавши довго на тих воїнів, стривожився і послав багатьох, звелівши швидко принести мученика [як же він думав ] померлого. Але й вони те, що і перші, бачивши, увірували в Христа і до перших приєдналися. Святий же, дізнавшись від воїнів, що весь град на майдані зібрався і суддя сидить на судилищі, пішов сам до судді і народу, а за ним услід ішли воїни, що в Христа увірували. Наближаючись до площі, співали: “Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє”. І зразу всі на них звернули очі свої і дивувалися зі страхом великим, бачивши Мину живим і здоровим, що йшов, і бачив, і говорив, того, хто вчора був напівмертвим, і осліпленим, і без язика. І скрикнули всі з один голос, говорячи: “Велика сила Христова і саму смерть долає! Блаженний ти, Олександрійський граде, що через одного цього чоловіка дізнався про підступ бісівський, Христову ж істину пізнав. Воістину Божа це земля і сила: “Радуйся, о риторе і подвижнику єдиного істинного Бога і Спаса, радуйся!” Суддя ж злякався вельми через нову і дивну ту річ і боявся, щоб не повстав на нього народ, відійти з майдану хотів. Люди ж закричали на нього: “Не відходь, о чесний судде, ані ж не заздри граду на таке щастя, що сьогодні має пізнати ного істинниного Бога і праведним піти шляхом до світла істини!” Суддя ж народові дав знак, щоб затихли, 7зелів святому підійти до себе і приступити ближче.

Обман-бо, думав, те, що бачив: не мав ще в собі пізнання Христового. І вглядався у святого старанно, і руками до нього торкався, чи справді є Мина, та ще й зцілений від ран. І бачивши, що справді так є, злякався і, як вражений, мовчав. Тоді, ледве до себе прийшовши, промовив: “Скажи мені, о чоловіче, що це діється дивне і незбагненне? Чи має силу Бог твій, а не хтось инший таке робити?” Святий же спочатку про Безначального Бога слово сотворив належне, тоді про створення людини і про її переступ, після того про воплочення Христове і викуплення роду людського, про хрест же і добровільні страсті, на кінець додав ще таке: “Бог, о судде, благий і милостивий, і заради спасіння людей на землю зійшов, ні одного ж не хоче загибелі і втрати вічних благ, але так, як мати турбується про дитя своє, терпеливо, якщо й нечемне чи докучає їй, природною до нього переможена любов’ю: ані не гнівається на нього, як щось не так робить або в невіданні творить, нічого не розуміючи, терпеливо ж чекає його віку і розуму, хочучи бачити його мужем досконалим, серед людей чесних і славних, — так і Бог наш, що створив нас, піклується про нас і, як батько, терпить те, що в невіданні погане робимо, Своїм переможений милосердям, нічого більше не хочучи, лише, щоб ми славу Його унаслідували, вирісши в досконалих мужів, в міру віку духовного. Бачить же Творець вас, дияволом пожертих, що пізніше ви до пізнання істини приходите, роздразнюючи ж Його ідолами своїми і гніваючи Його богами своїми, що не є богами, і тих, хто не боїться сили Його влади. Жаліє, щоб ви не загинули і, як про синів, про вас піклується, через мене нині викрив і переміг ваш блуд, і ревність вашу нерозумну, яку ж і всі, що на мене дивляться, ісповідують. Хай пізнає-бо кожен із вас Христову в мені силу, бо я чоловік, що вже до старости наблизився, вчора ж немалих частин тіла, всіх же тілесних сил через муки позбувся і, як мертвий, в темницю вкинений, оце нині стою перед вами ціляй і неушкоджений, нічим же не знищений і, ніби сьогодні знову народжений, здоровший відданий у цей світ. І якщо хтось хоче довідатися, хто є істинним Богом, хай знає: ним є Той, хто дав мені нині язик, і очі, і ноги, і повне здоров’я. І нехай вірує в Нього, бо від початку створив світ цей і те, що в ньому, і дарував рух живому. Зрозумій, о судде, і не будь незнаючим про те, хто піклується про тебе і твого чекає навернення. Належить-бо і тобі до Христа приступити, як же мені від Нього самого було повідомлено. Радуйся ж, що до доброго і вічного Царя маєш прийти і до мученицької боротьби разом зі мною долучитися.

Суддя ж, що мав душу добру і сприйнятливу для благодаті, почав то зі слів святого, то зі створеного чуда пізнавати істинного Бога, коли божественне світло сердечних його очей торнулося. І згадав видіння, яке, в кораблі пливучи, бачив, пізнав, що хоче його Бог з’єднати зі своїми вірними рабами і друзями. Радів-бо, що велику користь знайшов, засмутився-бо, що стільки часу в блуді перебував: як може бути достойний благодаті такого Бога. Коли це собі думав, божественна благодать, до пізнання його прикликаючи, відкрила йому найяснішої істини знамення. І побачив він із деякими небагатьма друзями своїми двох мужів, що при святому Мині стояли, як блискавиці, світилися і крила мали і вінець над главою мученицькою тримали. їх же побачивши, злякався дуже, і питався у друзів своїх, що були при ньому, чи вони бачать те, що він бачить. І сказали, що також бачать. І зразу встав Єрмоген з-за столу свого, велегласно до людей, рукою на святого показуючи, сказав: “Воістину істинного Бога це слуга, і великим є той Бог, Якого ж він вчить нас шанувати, якщо чудесно подає з Небес допомогу рабам Своїм, і захищає їх, і перемоги їм дарує. Безумний я був досі, придушений бісом, і намагався до нього привести вас, тих, що праведно в Христа вірити хотіли”. Те сказавши, хотів до ніг мученицьких припасти, але боявся наблизитися, ангельське бачачи видіння. Раптом же ангели стали невидимі, кинувся Єрмоген до святого Мини і, чесні його ноги обнявши, цілував, говорячи: “Молись за мене, істинний слуго Божий, молися, прошу тебе через саму, що проповідуєш, істину, молися, щоб і я, недостойний, сподобився бути слугою Бога твого. Його ж благодаті якщо сподоблюся, каятися буду за попередній свій блуд і безумство”. Святий же говорить до нього: “Благодушний будь, о світлий єпарше, ані не сумнівайся у благості Божій, я-бо знаю Його благоутробного і милосердного і уповаю, що, коли прийдеш до Нього, не лише не відкине, але в Книги життя ім’я твоє впише, прийнявши твою в Нього ревну віру. І так, як мені про тебе відкрив, хоче, щоб і ти мучеництвом прославив Ім’я Його божественне”. Те сказавши, розумів святий, що люди перебували весь день не ївши, всі-бо бачили те, що відбулося, і дивувалися, забувши про їжу, і ні один не хотів відійти з площі від превеликого чуда того і від солодкомовних уст Христового Ісповідника. Те розуміючи, святий пішов сам із майдану і людям розійтися велів, обіцяючи завтра на площу прийти і про святу віру більше сказати, і наставити їх, що їм належить робити. Єрмоген же не залишив святого Мини, але цілу ніч перепровадив з ним, наставляючися від нього на путь праведну пізнання Бога, і таїнств віри в Христа навчаючись. Зранку ж стільки олександрійського люду на площі зібралося, що не могли поміститися на площі. Коли святий Мина із Єрмогеном на площу сходили, велика кількість еллінів випереджали їх, єдиними устами взиваючи: “Всі ми віруємо в Бога, Якого ти проповідуєш, і Йому єдиному підкорятися обіцяємо, відрікаємося всього нашого попереднього блуду”. Святий же, дякуючи Богові, що навертає до Себе озлоблених і заблукалих на путь праведну наставляє, похваляв же і їхнє швидке до Бога навернення і втішав їх словами богомудрими, благонадійними їх роблячи на благодать Божу, якої сподобляться святим хрещенням. Зійшовши ж і ставши на площі, до всього народу говорив: “Бог нехай здійснить вас своїм знаменням, до всілякого діла доброго здатними вас хай зробить”. Звелів же, хто що хоче спитати про Бога і повчатися чого хто хоче. Суддя ж зі всім народом каже: “Нема ні єдиного в нас сумніву щодо Бога твого, о святіший чоловіче Божий, все наяву пізнали і у все, що ти сказав, віруємо, єдине лише просимо: щоб приєднатися до Бога хрещенням”. Дехто ж із людей, бачачи Єрмогена, що приступав до Христа, казали: “Справді Бог не зважає на особу, бо й еллінові дарував своє пізнання і благодать за Його ж до бідних велике милосердя”. Після цього зібралися єпископи, що з навколишніх місць і пустель прийшли до Олександрії: одні словесних своїх овець відвідати, инші ж подвиг мученицький бачити хотіли — і було їх числом тринадцять. Коли вони зібралися і вода приготована була, звеліли Єрмогенові, щоб прихилив голову свою перед єпископами. Ті ж, зливаючи воду на голову його, говорили: “Приймає купіль від народження Єрмоген, в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”. І так був охрещений суддя перед усім народом, і всі люди славу возсилали Христу Богові. Хрестилося ж і людей багато, і була радість велика у цілому граді, веселилися люди вірні в Господі Бозі своїм. Єрмоген же по небагатьох днях поставлений був єпископом граду олександрійського і роздав усі свої маєтки потребуючим. Озброївся ж зі всім словесним своїм стадом на диявола міцно, бо за короткий час капища бісівські зруйнував, ідолів розбив і на тих місцях церкви побудував, і кількість незчисленну еллінів до Христа приводив, хрестячи, і хвороби всілякі зцілював прикликанням імени Христового і хреста Його святого знаменням. І духів лукавих із людей виганяв, і учив всіх людей благочестя і чистоти, смирення ж і любови, і покірности, та инших доброчинств, сам же собою зразок стадові давав. Поки так було, еллін один, жорстокий серцем, на ім’я Рустик, один із синклітуг, пішов до царя, сповістив все, що було в Олександрії: що єпарх Єрмоген, учення Мини послухавши, християнином став, і про те, що люд олександрійський пішов за Єрмогеном і Миною — ту, що й вони, прийняв віру. Цар же Максимін, те чувши, сповнився люті не лише на Єрмогена і Мину, але і на весь град Олександрійський гнівався і, не зволікаючи, встав і пішов до Олександрії, взявши зі собою озброєного війська десять тисяч. І, увійшовши в град, зразу Мину і Єрмогена взяв, коли площа вже була приготована, і, всьому граду на позорищі зібратися звелівши, на судищі сів. І коли ведені були до нього на судилище святі, за велінням його оголені, побачивши їх, мучитель велегласно возвав: “О боги! Що це має бути, що ті, яким перша у нас була дана честь, добровільно всім знехтували, відречене ж і погане вибрали собі життя і зробилися на вигляд як одні зі скоморохів”. Тоді до Єрмогена говорити почав: “Скажи мені, нещасний, з якої причини вручив тобі владу над всіма землями і морями, чи не для того, щоб був вірний богам і нам? І щоб Мину, що в блуд упав, до батьківського навернути закону? Ти ж не тільки його не повернув із блуду, але і його поглядів другом зробився і обстриг собі голову, о безумче, як один зі сміхотворців”. Коли так гордий цар лютував і загрозою дихав, Цар небесний благий милостиво зверху подивися на рабів Своїх, бо несподівано явилися їм ангели, сміливістю наповнюючи їх і на подвиг помазуючи, велівши ж не боятися їм гніву царевого, бо їхнє має бути торжество. Єрмоген же відповів цареві, говорячи: “Якщо схочеш, о царю, терпеливо мене послухати, з якої причини те, як ти вважаєш, попереднє щастя, волею відкинув і захотів виглядати, як безумець, і вбогий, і висміяний, і безчесний, і називатися Христовим, і бути готовим за Нього на вогонь, і меч, і на зуби звірячі, смерти за нього більше, ніж життя, бажати, — повім тобі, лише зрозумій”. Цар же сказав: “Якщо щось справді повідати будеш, слухатиму, лише вважай, щоб замість істини брехні не поклав”. Єрмоген же почав розповідати таке: “Я, о царю, яку мав старанність, коли гонив Христа і християн, шанував же давніх богів і твоїй підкорявся волі; сам добре знаєш, якщо мене в град цей послав, аби Мину, мужа премудрого, то ласкою, то погрозами до батьківської повернути віри. З такою ж послав мене воїнською силою, що й ти сам з більшою не прийшов. І свідком мені є весь народ цього граду, яким був я спочатку, вмовляючи, картаючи, лякаючи, погрожуючи і всіма способами намагаючись мужа того відвернути від благочестя християнського. Безумний-бо, я не знав, на якого попав чоловіка, настільки безстрашного і мужнього, що вільний язик мав до відповідей, готове ж серце до мук терпіння, і все найгірше готовий перенести швидше, ніж Христа відректися. Але коли бачив його, що не хоче поклонитися богам, що не боявся влади, ані мук не лякався, ані поради не слухав, богам же він докоряв, і весь люд йому співчував, бо як він про віру мудро говорив, — почав я його мучити: спершу звелів відтяти стопи ніг його аж до кісток, тоді язик обрізати й очі виколоти. Знемагаючого ж від болю, ран і вже ледь дихаючого, звелів вкинути до в’язниці. Змилосердився ж над ним [хай кажу правду], як над своїм співгромадянином, тяжко серцем переживав, що такий муж загине, премудрий і солодкомовний. Зранку ж звелів винести тіло його, думаючи, що вже помер він, і тут побачив його живого, що сам ішов до мене здоровими ногами, очима бачив і говорив язиком. Його ж побачивши, думав, що привид, і примружив очі свої, не хотів і подоби бачити того, хто богам ворог. Але коли встав від столу свого і з иншими почав з цікавости видиме оглядати, не лише одним повірив очам, але і руками видиме осягнув. Впізнав, що то сам Мина. І зразу істиною переможений був, правдивого маючи свідка — совість. Але проте це сам він стоїть перед тобою, царю, і це люди, що бачили муки його, хай скажуть тобі, довідайся сам, якщо ж хочеш, коли чудо є в тебе перед очима. Скажи мені ти [так ти богів твоїх], о царю: чи хто побачив таке, як я бачив, — Христа, що несподівано цілого чоловіка обновив, і оживив, і таким чудом силу свою сповістив, бо то діло нікого иншого, а єдиного Бога. І як він Сам створив першу людину і обіцяв тим, хто вірує в Нього, вічне на небі Царство. Якби хто це пізнав і побачив, чи знехтував би таким Богом? І чи не схотів би назватися Його другом? І чи б відмовився від такої благодаті і сили, щоб змогти [як і сам Бог] сліпих просвітлювати, кривих виправляти, гори переставляти, мертвих воскрешати і, хай одне скажу: будь-яку річ створену зрушити єдиним словом і помахом, ще ж мати обітницю веселости і Царства вічного. Хто такого Бога залишив би? І проти такого блаженства очі свої зажмурював би? Вибрав би ваших богів шанувати, і бути єпархом і царем, хто би такий, думаєш, був? Чи не був би справді безумець і невіглас, що не вміє розпізнати, де добре і корисне? Через те я, о царю, від блуду і вигадок ваших, і осоружних богів, і всіх тимчасових суєтних благ відвернувся, до єдиного приступив Бога і волію здаватися вам безумним [як сам ти сказав] і нещасним більше, аніж у вас премудрим і вибраним. І це вже наше від тих, що чув, знаєш, Христове ж, якщо хочеш, не зволікаючи, спробуй на ділі. Вигадай швидко на нас якусь велику муку, а якщо ти вигадати не можеш, то я, що був вже немало часу суддею і катом і досвідчений є в тому ділі вельми, сам на себе вигадаю, инше ж тобі нагадаю: дай нас на поїдання звірам, скинь з гори у хащі, вкинь у море, в землю живих закопай, мечем посічи, вогнем спали і кожній частині тіл наших відповідний спричини біль. Це-бо і я, коли був осліплений нечестям, чинив своєму світилу, що вивів мене на світло істини, цьому святому Мині”. Так святий Єрмоген безстрашно до царя говорив, дивувалися люди його сміливості і вільній мові і свідчили, що перед очима всіх сталося чудо зі святим Миною. Цар же супроти сказаного Єрмогеном не міг жодного слова промовити, разом і подумуючи, що коли в більшу з ним вдасться бесіду, стиду великого сповниться і боги будуть знищені. Звелів зразу відсікти йому руки до рамен і ноги до колін і вкинути їх у вогонь перед очима його, щоб бачив, як частини його згоряють. Мученик же, трохи голову піднявши, руки ж свої і ноги у вогні побачив і сказав: “Який я щасливий. що руки мої, які колись підносив до богів чужих, і ноги, якими ж ходив у блуді, Бог нині прийме як жертву і приношення”. Тоді сулицею черево його проколене було, і вилилося все нутро його. Решту ж тіла його, ще дихаючого, кати у ріку вкинули — за велінням царевим. Мину ж святого цар словами випробовувати боявся, щоб якось сміливим говоренням і чудами [про них же ясно чув] не посоромив його і решту єдиновірних йому людей від богів не відвернув, звелів [без будь-якого допиту] відвести в похмуру в’язницю і там, за руки зв’язаного, повісити, на ноги ж камінь дуже великий прив’язати, щоб так суглоби його сильним каменя тягарем розтягнулися і тяжкою, висячи довго, помер смертю. Святий же Мина, те терплячи, псаломське слово мав в устах своїх: “Бачиш, — говорив до Бога, — смирення моє і труд мій”. І те, що говорить апостол: “Не є достойні пристрасті віку цього Слави, яка хоче явитися”. Тоді, коли його суглоби випали зі своїх місць і все його тіло було натягнене як струна, і біль важкий примножився, — замовк. Бог же, дивну Свою у святих Своїх здійснюючи силу, не лише страстотерпців у муках не покине, але і невимовне в них сотворить чудо, бо Його божественним помахом ангели, коли святий Єрмоген, ще ледь дихаючи, в ріку був вкинений, зразу явившись, із води його взяли і на берег винесли, руки ж його і ноги відтяті зцілили і всього живого, здорового і цілого зробили, бо бути йому новим, ніби нині народженим, чоловіком;у ту ж ніч до святого Мини, що в темниці висів і ледь живий був, його привели. І там, Мину святого від пут звільнивши і зціливши, обох тою, що на небесах, винагородою утішали і казали, що вже вінці для них готові і Подвижник чекає, поки течію подвигу свого добре здолають. І були з ними до ранку, укріплюючи на те, що мало бути, страждання. Коли ж настав день, дуже рано звелів цар відкрити позорище і всьому зібратися народові. Тоді і сам, прийшовши, на своєму сів престолі. Бачачи ж, що весь град вірує в Христа, вагався, кажучи: “Не добре є міщан залишити без розправи ані, знову ж таки, не корисно є всіх покарати і стратити”. Вдав, ніби не відає нічого про їхню віру у Христа, і почав до людей говорити: “Знаю, що всі ви великих богів наших жертвами і поклоніннями вшановуєте, цареві ж зі страхом належний послух виказуєте у всьому, але оскільки спочатку не стали проти тих мерзенних чоловіків, що Розп’ятого учення поширювати насмілилися і не побили їх перед нашим до вас приходом камінням, через те немалий гнів від богів на себе зрушили. Я ж, не бажаючи жодному з вас у якусь біду впасти з доп/сту богів, не хочу вас без якоїсь залишити кари, чинячи помсту за гнівання богів. Велю-бо, хай відніметься попередня честь від града вашого, щоб не бути нікому ж від вас санованим ані не возводитися нікому до високої влади. Знайте ж і це, що Розп’ятий нікого від злого не визволяє, лише у всі біди і наглу смерть тих, хто в Нього вірує, приводить. А те, що правдою є мною сказане, хай засвідчать вчорашні два волхви Єрмоген і Мина, які перед муками мертвих воскрешати обіцяли, мною ж тяжкими по заслугах своїх знищені були муками, навіть собі самим допомогти не спромоглися. Де-бо є нині лукавого того Христа сила?” Коли цар так злословив і Ім’я Христове ганьбив, весь люд бунтувався і обурювався між собою, дещо нове проти царя здумаючи. Коли глашатаї звеліли мовчати і цар знову говорити хотів, раптом з’явилися святі Мина і Єрмоген, що йшли до царя. І всі, очі на них з подивом повернувши, ніби єдиним язиком і єдиними устами скрикнули: “Один воістину є Бог — Бог християнський”. І був цар розгублений у страсі великому.

Один же серед тих, що стояли серед людей там, на ім’я Євґраф, в еллінській премудрості досвідчений, був колись одним із письменників, у той час, коли святий Мина, суддею бувши, управляв градом. Той Євґраф, бачивши святих мучеників живих і здорових, ревности божественної сповнився і, знаменувавшись хресним знаменням, сміливо насеред майдану вийшов і став перед царем, говорячи: “Я, о царю, християнином є і твої накази відкидаю, і ось я перед тобою, не щадячи тіла свого заради Христа, і не сподівайся мене силою чи ласкою подолати. Не тільки ж мене, але жодного з нас, християнина, перемогти не зможеш, нам-бо життя з вами є смертю, а померти за Христа — воістину життям. Увійшов єси, як лев, у град наш, хотівши поглинути Христове стадо та ідолопоклонством знищити святу віру. Але ми не зважаємо на твою лють, готові ж на смерть за благочестя, насміхаємося з тебе, як із хитрої лисиці”. Це чувши, цар спалахнув люттю і, з престолу швидко вставши, кинувся на нього: вихопив в одного, що стояв перед ним, меч, своєю рукою потяв святого Євґрафа і на частини розрубав його з великого гніву. Він же, посічений, доки ж міг, докоряв мучителеві безбожністю, дякував же Богові, що швидше за инших йде до Нього і що не одною виразкою, а багатьма ранами, які багато вінців йому обіцяють, кінець прийняв. І так у руки Божі передав страдницьку свою душу, посічений серед площі. Цар же, знову на столі своєму сівши, до святих мучеників Мини і Єрмогена звернувся і каже: “Клянуся богів моїх силою, що ніколи не бачив таких волхвів, як ці. І не дивно, що простий народ слухає їх: хитрістю-бо чарівною невігласів заманюють, від богів відводять і за Розп’ятого вмерти радять. Я-бо негайно покажу, о окаянні, хто ви є: чи привид, який очі заслоняє, чи справді оновлене тіло”. Святі ж відповіли: “Тому що розум твій порожній і осліплена душа, і серце озлоблене, через те правдива річ видається тобі маревом. Чи не відкрито ти сліпуєш, коли не маєш віри, що від сонця ясніша? Якщо сумніваєшся, сам подумай уважно, чи справді ми є? Якщо загрозою лютуєш, то знову муками і ранами нас випробуй і дізнаєшся, що тілом ми є, а не маревом. Чи добре є, що хочеш нас до тимчасових обіцянок приєднати? То знай, що коли б ти і саме своє царство нам давав, що у вас є річчю найвищою, то і цим не зможеш нас зманити. Дай-бо нам свою останню відповідь, бачиш, що нічого не досягнув”. Цар же, бачачи, що це не марево, але справжнє, — багато-бо хто руками до них торкався і зцілену від ран плоть бачив, — звелів мечем відтяти їм голови. Сам же, вставши, відійшов у свої палати, соромлячись, що нічим не може здолати Христових воїнів. Святих же повели на місце усікновення — йшов за ними весь народ. І, звівши догори очі свої, стояли довго, молячись Богові, щоб подав святим церквам і всьому християнству мир і тишу і щоб ніхто, хто допомоги їхньої потребує, без нічого не повернувся. Тоді навзаєм обнялися і мир один одному дали, простягли під меч чесні свої шиї і усічені від воїна були. Але тому, що великий Мина, ще живим бувши, просив царя, щоб у Візантії поклали його тіло [і про це, кончину приймаючи, заповідав вірним, що перед ним стояли], через те Максимин-цар звелів ковчег залізний збудувати і, поклавши в нього тіла святих мучеників, вкинув у море, щоб не були вшановані від християн. Сам же, розумівши шум людський і велике ним обурення, і боячись, щоб не зрушився на нього бунт, вийшов поспіхом із граду і до Візантії повернувся. Ковчег же залізний з мощами святих мучеників не погрузнув у морі, але, силою Божою по водах несений, випередив царя, до Візантії доплив швидко, як крилата птаха летячи. Єпископу ж візантійському було одне вночі божественне видіння, яке казало, щоб, не гаючись, вийшов на берег морський і ковчег із мощами святими чесно прийняв. Єпископ же тої ночі, скликавши клир свій і декого з вірних міщан, мужів чесних, вийшов до моря. І побачили всі світло, ніби стовп, який з Небес на море сходив і в якійсь лодії утверджувався, і два мужі пресвітлі у тій же лодії до берега, на якому ж єпископ із клиром стояли, зближалися. І коли близько берега було видиме, побачили, що не лодія, але ковчег пливе, тягнули його водами двоє світлоносних ангелів, що й невидимими зразу стали, на березі ковчег поставивши. Єпископ і ті, що з ним, обнявши ковчег з радістю, і розуміючи, що залізний є, дивувалися вельми, що тягар залізний не погруз у безодні, але, як дерево легке, водами плив. І, цілувавши святих мучеників чесні тіла, в місці сокровенному їх зберегли до часу. Максимина ж царя, що був у дорозі, Божа постигла кара, бо лишився без очей тілесних той, хто давно сліпий був очима душевними. І так, як сам домашнім своїм друзям розповідав, битий був невидимими руками, і по кількох днях помер окаянний. Тоді єпископ з великою честю мощі мученицькі поховав при стіні градській — щоб були граду Господньою сторожею, тим, що морем пливуть, — охоронцями, і в хворобах страждаючим — лікарями. На славу великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, нині, і повсякчас, і во віки віків. Амінь.

Згідно “Житія святих” Димитрія Туптала (Ростовського).

За матеріалами https://kyrios.org.ua

 

Коментарі

коментарі